Валерій присвятив енергетиці більшу частину свого життя. Ремонтувати мережі Києва і області він почав ще в 1989 році. Відтоді набирався досвіду, підвищував розряди, а цієї весни рятував мережі від лап загарбників. Від їхніх потужних обстрілів 40-метрові опори на Київщині падали додолу як сірники.
«Впродовж двох місяців так було щодня, – згадує Валерій Тихонович. – Ми навіть не розвантажували машину з інструментами. Щоб бути напоготові після прильотів снарядів». Бригада під час бойових дій витратила матеріалів для ремонту мереж більше, ніж за рік у мирний час.
Пошкодження магістральних ліній залишало без світла тисячі споживачів. Диспетчери звужували електромонтерам пошуки обриву проводу завдяки осцилографу. Адже довжина мережі сягає понад 30 км.
«Не повертався язик сказати про стан мереж – як після побоїща. Бо реальність була ще гіршою, ніж те, що означає цей крилатий вислів», – розповідає електромонтер. Біля опор бригада завжди знаходила деталі від мін, патрони, бачили і спалений танк. А одного разу на місці робіт високовольтників чекала вирва завглибшки із людину.
Боятись, каже Валерій, не було коли. Після того, як сапери прочісували ділянку, треба було швидко лагодити провід, щоб Київ знов і знов був зі світлом.
Якщо був ризик прильотів снарядів, хлопці за командою ЗСУ ховались в окопи. Але одного разу автоматна черга застала монтерів на вершині опори.
«Я спочатку й не зрозумів, що це за свист над головою. А потім аж присів у люльці, бо тікати нікуди та й споживачі ще не заживлені. Аж мурахи пробіглись тілом», – згадує Валерій. Після того хлопці виходили на зміни вже у бронежилетах і без своїх яскравих захисних касок, щоб не бути поміченим ворогом. Цинізму окупантів немає меж.
Валерій і надалі планує робити все від нього залежне для перемоги і надійного електропостачання киян. Тільки б здоров’я не підводило. І після війни заспокоюватиме нерви на рибалці.
«Від потужних обстрілів 40-метрові опори на Київщині падали додолу як сірники»