Дядьо Вова – так лагідно називають колеги Володимира – знає маршрут до всіх високовольтних мереж Києва. Майже десять років він доставляє бригаду на ремонт повітряних ліній 35-110 кВ. І продовжив це робити від початку повномасштабної війни.
За словами Володимира, за два місяці не було жодного дня, коли б вояки рф не рвали снарядами мережі міста. Хлопцям це додавало роботи, а їхнім рідним – сивого волосся. Бо за цей час бригада навчилася вирізняти міни й розтяжки, працювати в окопах, очікуючи затишшя, і роззнайомитися із нашими воїнами. Ті були настільки вражені мужністю дяді Вови і монтерів, що прозвали їх відчайдухами.
«На ногах я був вже о шостій годині ранку і забирав своїх колег. «В полях» проводили більше часу, аніж вдома. Орки, як оскаженілі, обстрілювали наші мережі. І нам вони діставалися вже обірваними або посіченими. У Пущі-Водиці так було щодня», – розповідає Володимир.
Із початком війни змінилися організаційні моменти. Перед ремонтом лінію обходили сапери. Хлопці тим часом шукали укриття, в яких можна безпечно перечекати ворожі обстріли. Дядьо Вова міг би лише сидіти за кермом і чекати монтерів. Але доки бригада піднімалася під саму височінь до ліній, він допомагав їм на землі: натягував та монтував лінію, крутив гайки.
«В мене мирна професія, – каже водій. – Але я віз бригаду у колоні танків, коли місто залишилось без світла. Зараз кожен із нас має зробити все, щоб захистити країну».
А тим, хто не вірить, що в Україні повномасштабна війна, дядьо Вова може показати цілу колекцію уламків снарядів, що летіли на Київщину. За його словами, відчуття страху не покидало ні на хвилину. Особливо, коли за мить до того, як бригада приїхала на лінію, стався повторний обстріл місцини, якого ніхто не очікував.
Війна не вічна, вона закінчиться. І Володимир мріє повернутися до розміреного мирного життя на своїй дачі. А в селі робота завжди знайдеться. Головне, щоб більше без тривог і обстрілів.
«В полях» проводили більше часу, аніж вдома»